«НЕ МОЖУ ЗАЙТИ ДО ЦЕРКВИ…» Історія одного каяття

З різними гріхами на душі люди приходять до священика. Проте особливо важко чути про тих, хто нехтує іконами. Одного разу стався випадок, який залишився в пам’яті багатьох. Увечері, після завершення суботньої служби, храм поступово спорожнів. У цей момент до його дверей підійшов молодий чоловік, який, здавалося, страждав від якихось серйозних недуг. Літня спека не бентежила його, він був у шапці і, судячи з усього, відчував сильні муки. Парафіянка, прибираючи в храмі, помітила його і сказала: «Молодику, скоро будемо закриватися». Але він не звернув на це уваги. Я покликав його сісти і поцікавився, що його турбує.

«Я навчався в університеті й завжди соромився того, що в нас удома є ікони, перед якими молилася моя мама. У мене не було віри в Бога, і я вважав це застарілим. Багато разів я просив її прибрати їх, але вона, тільки посміхаючись, відповідала, що це неможливо. Зрештою, я вирішив узяти справу у свої руки і сховав ікони. Коли мама повернулася з роботи і виявила їхню відсутність, вона в розпачі запитала: «Де ікони, сину? Поверни їх, не роби собі гріха!». Я не міг сказати, що з ними сталося, і це змусило її заплакати. Вона, стримуючи сльози, в серцях сказала: «Будеш дурнем і далі». Ці слова зачепили мене, але я зробив вигляд, що мені все одно.

Тієї ночі мене розбудив жахливий біль у голові. Я схопився за неї і закричав. Мама викликала «швидку», і мене відвезли в психіатричну лікарню. Я провів там пів року, але нічого не допомагало, і я почав втрачати розум. Мама була в розпачі, звинувачуючи себе: «Чому я так сказала своїй дитині?». Вона бігала по церквах, шукала прощення. Зрештою, вона написала розписку про мій вихід із лікарні. Коли я повернувся додому, жодна таблетка не могла мені допомогти. Мені порадили звернутися до церкви. Ось так я й опинився тут. Мені стало так легко на душі. Чи можна залишитися на ніч?».

Я запропонував йому повечеряти і залишитися переночувати. Він залишився, і незабаром вирішив жити при храмі. Ми організували для нього затишний куточок у приміщенні, поставили шафу і стіл, він став багато читати. А мама весь цей час шукала його – зверталася в усі установи, але безрезультатно.

Одного разу їй сказали, що її син перебуває нашому храмі. Вона одразу ж прийшла до нас: «Андрію, ти живий! Слава Богу! Синку, пробач мені! Давай повернемося додому». – «Мамо, за все – слава Богу, – сказав він. – Я не повернуся додому. Тут мені добре». Вони поспілкувалися, і мама знову запитала: «А що стало з іконами?» – «Мамо, їх немає.» – Володя знову став сумним.

Таким чином, він прожив рік при нашому храмі, але всередину ніколи не заходив. Одного дня я запросив його допомогти з читанням поминальних записок. Щойно він ступив на поріг храму, його охопила паніка, і він закричав: «Ой!!! Батюшка, я не можу увійти до церкви!» – і вибіг назад. Він почувався в безпеці тільки у дворі. Ось що значить свята ікона! Страшно не тільки насміхатися над нею, а й доторкнутися до неї без належної поваги.

прот. Валентин БІРЮКОВ, із книги «На землі ми тільки вчимося жити»