“Світ не без добрих людей”. Надзвичайно прониклива історія

Надія Семенівна встала з ліжка і підійшла до письмового столу. Серед невеликої стопки старих журналів і брошур вона знайшла чистий аркуш і сіла писати оголошення. “Віддам собаку в дбайливі руки, оскільки через вік доглядати за ним уже не можу”. Знизу залишила свою адресу і з тугою задумалася.

Улюблений пес Джек живе з нею вже майже десять років. Вона пам’ятає, як у дощовий вечір маленьке цуценя скавчало під під’їздом.

– Хто ж тебе тут залишив напризволяще? – ніжно заговорила вона до пухнастого малюка. Жінка взяла на руки тремтяче від холоду цуценя і трохи постояла в очікуванні, що господар з’явиться. Потім, зітхнувши, забрала песика з дощу в тепло своєї квартири.

Спочатку Надія Семенівна намагалася прилаштувати маленького Джека в хороші руки. Але зрештою так прив’язалася до нього, що не уявляла вже свого життя без цього грайливого песика. Їй було вже сімдесят, Джек був її радістю і єдиним вірним компаньйоном.

Донька з онучатами в гостях бували рідко, для бабусиних бесід їм не вистачало часу. А Джек завжди з увагою слухав свою хазяйку, кумедно нахиливши голову набік. Вони часто разом вирушали на прогулянку, і при цьому Надія Семенівна завжди говорила:

– Ну ось, ти й вигуляв мене, Джеку. Подихала свіжим повітрям вдосталь, спасибі тобі.

Але останнім часом бабуся Надя стала часто хворіти. Ноги її не слухалися, і їй стало складно виходити на прогулянки з Джеком. Вона дивилася на нього з сумом:

– Хочеш погуляти, мій милий? Ох, немає сил у твоєї хазяйки. Що ж нам із тобою робити?

При цьому вона збиралася з силами, одягалася і виходила з Джеком. Поки той радів прогулянці, вона з усмішкою спостерігала за ним, сидячи на лавочці. Сьогодні Надія Семенівна зважилася прикріпити своє оголошення біля вхідних дверей під’їзду. З цієї прогулянки вона повернулася в жахливому настрої. Здавалося, Джек відчуває її печаль, зворушливим поглядом дивлячись на хазяйку.

Вранці у квартирі пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Ілля, сусідський хлопчик.

– Надія Семенівна, не віддавайте нікому Вашого Джека. Давайте я його буду вигулювати?

– Заходь, Ілюша, чаєм пригощу. Я дуже рада, але чи буде в тебе час на Джека? Ти он скільки секцій відвідуєш. І чи не проти батьки? Я раніше з Джеком по кілька разів на день виходила на прогулянки, а зараз ноги вже не ті, та й здоров’я загалом. Лікарі наполягають, щоб у лікарню лягла. А я от не знаю, що зі своїм улюбленцем робити…

– Не переживайте, я буду ходити з ним на прогулянки. Тільки не віддавайте нікому, це ж Ваш Джек, – переконував Ілля, а в самого в очах сльози блищали.

Надія Семенівна розчулилася добротою хлопчиська, змахнула сльозу, що бігла по щоці:

– Спасибі тобі велике, Ілюшо. Не уявляєш, як гірко б мені було віддавати комусь свого Джека.

Коли Ілля пішов, через півгодини у двері знову задзвонили. Біля дверей стояв сусід із другого поверху Микола Денисович.

– Добрий день, Надія Семенівна. Ти що ж це вирішила собаку свого комусь чужому віддати? Чого до мене не звернулася? Я хоч і пенсіонер, але бадьоро тримаюся і часу вільного повно. Не засмучуйся, допоможу я тобі про Джека піклуватися.

– Ой, дякую тобі, Денисовичу. Уже й Ілюша з третього поверху сьогодні заходив. Прямо на серці стало легше, що Джек не в чужих людей буде й один не залишиться.

Надію Семенівну поклали в лікарню, а Джека на цей час забрав до себе Микола Денисович. У дворі вже звикли бачити цю завзяту трійцю, що прогулювалась: Ілюша, Микола Денисович і Джек. Разом вони і Надію Семенівну відвідували, Джек залишався біля вікон в очікуванні, поки хазяйка помахає йому і радісно гавкав у відповідь.

– Бачиш, Семенівно, як ми всі чекаємо твого повернення? – сміявся Микола Денисович, – тож давай одужуй і назад у стрій.

Надія Семенівна вдячно посміхалася, відчуваючи теплоту в душі.

– Яких же добрих сусідів дав мені Бог, – говорила вона і розповідала в лікарні історію зі своїм оголошенням.

Надія Семенівна й не знала, що її оголошення сусіди практично одразу зняли й домовилися, що разом допоможуть своїй сусідці, виручаючи одне одного, якщо в когось не вистачатиме вільного часу на прогулянки з Джеком. Її виписали з лікарні, почувалася вона краще, а її серце було сповнене вдячності до своїх помічників.

– Здолала мене тимчасова слабкість, але нічого ще поживу-поскриплю на цьому світі. Добре, що світ не без добрих людей. Обійшлося, Джек, улюбленець мій…

Надія Семенівна гладила Джека, поки його мордочка лежала на її колінах. Він так уважно дивився на свою господиню, ніби боявся відвести погляд, щоб вона знову не зникла і йому не довелося знову переживати ці томливі дні без неї…