Щемлива історія про добро, що розтоплює серце

Старенька бабуся Марія стояла в магазині, спершись на свій ціпок. Вона уважно вдивлялася в цінники, коли з боку почула дитячий голосок:

– А щоб Ви хотіли купити, бабусю? – запитала її дівчинка років 7.

– Та так всього необхідного потрошку. Чому цікавишся, дитинко?

– То ми з татом для Вас зараз купимо. 

– Як то? Що купите? – розгублено запитала баба Марія.

– Ну все, що Вам потрібно.

– Та я так по хліб зайшла…

– То купимо хліба. Я зараз миттю!

За хвилю дівчинка повернулася, тримаючи за руку тата.

– Ви, будь ласка, не соромтесь, – сказав чоловік. Ми з донею, коли приходимо до магазину, вона обирає кому хоче допомогти. Беріть, що збиралися купити. Ми будемо раді заплатити за ваші покупки.

– Ой та що ж ви, діточки. Не треба за мене платити. Я ж пенсію отримую, городик маю коло хати та й ще п’ять курочок тримаю. З такими цінами на яйця дуже виручають мене мої курочки. То в місті за все платити доводиться, а нам в селі чи багато треба? Дякую вам, дітки. Дай Боже вам здоров’я!

– Ну дозвольте Вам допомогти, бабусю. Що, крім хліба, Ви б ще хотіли? – наполягала дівчинка.

Баба Марія не знала, що й сказати від такої доброти.

– Та як пенсію отримую, то ще й ковбаски беру, найдешевшої.

– Я Вас зрозумів, – заговорив вже тато дівчинки. Ви б може постояли тут з нашим візком продуктів, а ми швиденько з донечкою візьмемо для Вас все.

– Та що ж ви, діточки, – знову було почала баба Марія відмовлятися, але тато з донькою вже десь щезли у рядах супермаркету.

Ще під’їжджаючи на парковку супермаркету, я здалеку побачив стареньку бабусю. Вона стояла з пакетом коло ніг, а в руках тримала батон та варену ковбасу. Коли я підходив до дверей супермаркету, побачив, що старенька плаче.

– У Вас все гаразд? Можу чимось допомогти? – питаю схвильовано.

Старенька знітилася, потім втерла сльозу та тихо запитала:

– Може у Вас в машині ніж знайдеться. Хотіла б ковбаски шматочок відрізати, а то бачите, яка велика.

Сходив в машину, приніс складного ножа, допоміг відрізати хліба і ковбаси. Потім бабуся акуратно все спакувала в пакет до гречки, макаронів, сиру, мандарин.

– То що ж Ви, бабуню, ото через ніж плакали?

– Ой, дитинко, я й сама не знаю, але… 

І розповіла мені баба Марія з щемким відчуттям вдячності ту історію з супермаркету, що ви щойно прочитали вище. Я мовчки постояв поруч, відчуваючи, як ця історія і мене пробирає на сльозу.

– Бачте, бабусю, не без добрих людей ще наш світ.

– Так, синку, бачу… Але давно не зустрічала отакої щирої доброти. Ні за що, ні для чогось, а просто так від душі…

Вона подивилась в небо і ніби щось пригадуючи сказала:

 – Моя мама казала: “Роби добро, і воно обов’язково до тебе повернеться”. Все життя я прожила з цією настановою. Але й не думала, що повертатиметься добро навіть тоді, коли ти вже немічний і нічого не чекаєш…

Баба Марія ще раз втерла сльозу з щасливою посмішкою. Потім дістала з пакета мандаринку, очистила й простягнула мені більшу половинку:

– Візьми, синку. Хай і тобі добро повертається.

Не зміг не взяти. Потім провів бабусю на її автобус та з теплотою у серці пообіцяв собі робити більше добра, щоб такі історії не були рідкістю.