“Загублене фото, яке дозволило знайти щастя”. Зворушлива історія

Маленький Ілля прокинувся вночі від власного крику. Він знов уві сні кликав маму. Ілля дістав з-під подушки фотографію. Це фото він знайшов випадково, одного разу прогулюючись територією дитячого будинку. Хлопчик зберіг фотокартку, і вона стала його справжнім скарбом, адже Ілля вірив, що молода жінка на фото – його мама. Ледь усміхнений вираз її обличчя заспокоював, і хлопчик швидко засинав.

На ранок звичним ритуалом завідувачки дитячого будинку, Валентини Олексіївни, був обхід кімнат вихованців з побажанням їм доброго ранку. Коли вона підійшла до ліжка Іллі, поруч на підлозі побачила фотокартку, яка скоріш за все випала з рук хлопчика, коли той заснув. Валентина Олексіївна, піднявши фото, протягнула його Іллі зі словами:

– Ілюшо, де ти взяв цю фотографію?

– Я знайшов її коло воріт. 

– А чому зберігаєш?

– Бо це моя мама. Вона надзвичайно добра і ще любить котів.

Завідувачка знала, хто на фото. Вперше ця молода жінка, на ім’я Софія, прийшла до дитячого будинку ще рік тому разом з іншими волонтерами. Мабуть, саме тоді вона й загубила тут свою фотокартку. Відтоді Софія часто тут бувала як волонтер. Вона скаржилася Валентині Олексіївні, що їй ніяк не вдається отримати дозвіл на усиновлення дитини, через те, що вона незаміжня.

– Ну що ж, тримай фото, Ілюшо, – мовила Валентина Олексіївна, – у твоєї мами і дійсно дуже добрі очі.

Після обходу завідувачка повернулася до свого кабінету, а за мить почула тихий стукіт у двері:

– Доброго ранку, Валентино Олексіївно. – У дверях кабінету стояла та сама Софія з фото. 

– Так, Сонечко, заходьте.

Молода жінка увійшла до кабінету і поклала на стіл великий стос документів.

– Валентино Олексіївно, не повірите – вдалося! Пройшла через усі бюрократичні складнощі і нарешті отримала дозвіл!

– Вітаю, Соню. Я бачу щастя у твоїх очах, але маю поставити тобі кілька питань. Ти до кінця усвідомлюєш міру відповідальності, яку хочеш на себе взяти? 

– Я все добре усвідомлюю, Валентино Олексіївно. Я просто не можу інакше, коли знаю, що комусь є потрібною.

– Добре. Хочеш зараз подивитися на дітей?

– Навіщо мені на них дивитися, я готова взяти будь-яку дитину, – впевнено дивлячись в очі сказала Софія.

Ця відповідь здивувала Валентину Олексіївну. Тому Софія продовжила:

– Справжнім же батькам не дають такого вибору. Вони не знають, чи гарна буде їх дитина, чи повністю здорова. Але любитимуть її, незважаючи ні на що. І я хочу бути для дитини справжньою матір’ю.

– За весь мій досвід роботи я вперше чую такі слова від усиновителя. Проте я знаю, хто точно чекає, щоб саме Ви стали його мамою. Його звати Ілля, йому 6 років, рідної матері він не знає, оскільки та відмовилась від хлопчика одразу, як народила. Якщо готові, Ви можете познайомитися з ним зараз.

– Звичайно. Я хочу побачити мого сина.

Завідувачка за 5 хвилин повернулася, тримаючи за руку хлопчика.

– Ілюшо, промовила Валентина Олексіївна, знайомся, це…

– Мама! – тремтячим голосом сказав Ілля, кинувшись до Соні в обійми. Мамочка моя…

Софія, ледь стримуючи сльози, ніжно гладила Іллю по голові, промовляючи:

– Синочку мій, все добре, тепер я з тобою…

Вона поглянула на завідувачку очима, повними сліз, та тихо запитала:

– Коли я можу забрати свого сина додому?

– Зазвичай батьки та діти, поступово звикаючи одне до одного, спілкуються в стінах цього закладу, пізніше забирають по вихідних, а якщо все гаразд, то й назовсім. 

– Я хочу одразу забрати свого сина, – твердо сказала Софія.

– Гаразд. Завтра і так вже вихідні. Зараз підготуємо документи, а в понеділок обов’язково прийдіть і все оформимо.

Щастя Іллі складно описати словами. Він міцно тримав маму за руку, боячись відпустити хоч на мить. Навколо була метушня: вихователі прийнялись збирати його речі, приховуючи сльози на очах.

– Ілюшо, до побачення. Ти ж прийдеш до нас в гості? – сказала Валентина Олексіївна.

– До побачення. Я прийду з мамою в понеділок.

Попрощавшись з усіма, Соня з Ілюшею вийшла на вулицю, де хлопчик одразу ж поспішив запитати:

– Мамо, а чи любиш ти котів?

– Дуже, – засміялася Софія, ніжно притискаючи до себе сина, – Нас з тобою удома чекають два котики: Пухнастик і Мрійник.

Ілля щиро і задоволено посміхнувся, впевнено крокуючи зі своєю мамою додому.